Заміна щорічної відпустки на відпустку без збереження зарплати неконституційна

Суддя-доповідач у справі Віктор Городовенко.

У Законі визначено, що:

Дослідивши питання, порушені в конституційному поданні, Суд наголосив, що на конституційному рівні закладено гуманістичну модель праці, фактично засновану на принципі балансу між працею і особистим життям (work-life balance), який є засадничою цінністю сучасного трудового права та фундаментом європейських міжнародних стандартів у сфері праці, зокрема й щодо права на відпочинок.

У Рішенні зазначено, що конституційне право на відпочинок, з одного боку, походить від конституційного права на працю та гарантує належну його реалізацію, з іншого – є надважливим автономним конституційним правом людини, яке має соціально-економічний характер, засноване на принципі балансу між працею і особистим життям і спрямоване на збереження та зміцнення фізичного та психічного здоров’я людини, дотримання інших її прав і свобод та гармонійний розвиток як такий, що, зрештою, доконечно сприяє забезпеченню добробуту людини та гідного рівня її життя.

Суд зауважив, що законодавець, унормовуючи умови здійснення конституційного права на відпочинок, має гарантувати мінімальну тривалість оплачуваної щорічної відпустки для всіх осіб, які працюють, і забезпечувати посилені мінімальні гарантії реалізації цього права, які охоплюють збільшену тривалість оплачуваного часу відпочинку для уразливих категорій осіб, зокрема дітей та осіб з інвалідністю, що сприяє забезпеченню принципів балансу між працею та відпочинком, рівності та недискримінації працівників, що набуває в умовах воєнного стану особливої ваги.

Проаналізувавши приписи другого речення абзацу другого, абзацу третього частини першої статті 12, абзацу другого пункту 3 розділу «Прикінцеві положення» Закону, Суд виснував, що ці приписи зберігають сутність права на відпочинок, що полягає в гарантуванні кожному працівникові оплачуваної щорічної основної відпустки, тривалість якої становить 24 календарних дні, а також встановлюють потрібні заходи, які раціонально пов’язані з досягненням легітимної мети цих приписів Закону.

Суд також вказав, що приписи абзацу другого пункту 3 розділу «Прикінцеві положення» Закону не лише нівелюють вказані мінімальні гарантії права на відпочинок, оскільки пролонгують чинність приписів другого речення абзацу другого частини першої статті 12 Закону до моменту, поки працівники фактично не використають днів відпусток, які були перенесені на період після припинення або скасування воєнного стану в Україні, а й порушують принцип юридичної визначеності та засадничу вимогу чіткості строків обмежень прав і свобод в умовах воєнного стану.

Такі обмеження права на відпустку для кожного працівника відбуваються в різний час і залежать від використання днів відпусток та їх надання, що фактично індивідуалізує строк дії вказаних обмежень і ставить його у залежність від обставин реалізації права на відпустку, уможливлюючи довільність та неоднаковість перебігу такого строку для працівників. Тобто перебіг вказаного строку не відбувається для всіх працівників за універсальними правилами, що зумовлює непевність у тривалості зазначених обмежень права на відпочинок, їх фактичних та юридичних наслідків.

Ураховуючи зазначене, Суд визнав неконституційними приписи:

1. другого речення абзацу другого частини першої статті 12 Закону в тім, що вони не забезпечують надання особам віком до вісімнадцяти років та особам з інвалідністю оплачуваної щорічної основної відпустки, мінімальна тривалість якої більше 24 календарних днів;
2. абзацу другого пункту 3 розділу «Прикінцеві положення» Закону.

Водночас Суд визнав такими, що відповідають Конституції України, приписи абзацу третього частини першої статті 12 Закону.

Приписи Закону, визнані неконституційними, утрачають чинність з дня ухвалення Судом цього Рішення.

Рішення оприлюднено на офіційному вебсайті Суду 20 травня 2026 року

Джерело: Конституційний суд України

Від редакції:

Щоб вам було легше розібратися у тому, які ж норми визнано неконституційними, ми підготували для вас наочну демонстрацію відповідних положень ст.12 Закону та ч.3 Прикінцевих положень Закону.

Якщо сказати простими словами сталося те, про що ми неоднократно попереджали. Ухвалені свого часу норми Закону виглядали незастосовними. Сподіваємося жоден роботодавець і не планував їх застосовувати, не то що застосовував.

В результаті матимемо з 20.05.2026 наступну картину щодо надання відпусток тривалістю понад 24 к.дн.:

1. Якщо тривалість щорічної основної відпустки працівника становить більше 24 календарних днів, надання не використаних у період дії воєнного стану днів такої відпустки переноситься на період після припинення або скасування воєнного стану.

Тут все без змін. Та й норма абсолютно зрозуміла.

2. У період дії воєнного стану надання працівнику будь-якого виду відпустки (крім відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами, відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та відпустки у зв’язку з усиновленням дитини) понад щорічну основну відпустку, передбачену абзацом першим цієї частини, за рішенням роботодавця може здійснюватися без збереження заробітної плати. Надання невикористаних днів такої відпустки переноситься на період після припинення або скасування воєнного стану.

Цю норму можна сприймати лише так, що замість, наприклад, частини щорічної основної відпустки під час воєнного стану може бути надана відпустка без збереження зарплати. Але роботодавцю простіше надати таку відпустку за іншими нормами.

3. Під час звільнення працівника роботодавець, як і раніше, мусить виплатити йому компенсацію за всі невикористані дні щорічних відпусток та відпусток на дітей.